Категории раздела
| Мои статьи [5] |
Наш опрос
Мини-чат
Статистика
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
| Главная » Статьи » Мои статьи |
Прізвииська
| Рід Меленівських (Васяновичів, Грищенків, Стретовичів) Село Меленi Коростенського району Житомирської областi розмiщене в мальовничому куточку Українського Полiсся на рiвному мiсцi, недалеко вiд гирла рiчки Злобич в рiчку Iршу. Саме село знаходиться на рiчцi, яка зараз називається Королева, а ранiше – Веснач, бо вода вній з’являється лише з таненням снігу. Численнi рiчки, якi вздовж та впоперек оперезують село, свiдчать про давнiсть його походження. Неподалiк вiд Мелень знаходилася мезолiтична стоянка, яка з’явилися, напевне, в кiнцi раннього мезолiту та iснували в пiзньому (VIII–V тис. до н. е.) 1. В період раннього середньовіччя меленівські землі входили до складу Деревлянського князівства з могутніми містами Іскоростенем, Вручим, Малином. Хоча немає жодної писемної інформації про Мелені цього часу, але співзвучність назви Мелені – Мелені дає підстави вважати, що на цих землях знаходилися володіння могутнього деревлянського князя Мала. Значно більше писемної інформації про період пізнього середньовіччя. Меленiвськi, так само, як i Скуратiвськi та Чоповськi вiд “достославных русских князей” ще в перiод роздробленостi Русi отримали свої права на землi 2. Проте зрозуміло, шзо таких писемних відомостей дол нашого часу не збереглося. Наталія Яковенко в Таблицi поiменного складу панiв i бояр-шляхти Київщини i Брацлавщини (за даними кiнця ХV – першої половини ХVI ст.) називає i Меленевських (Меленських) та Стретовичiв (Меленських?) 3. Висновок напрошується сам собою, якщо було таке прiзвище, то було й поселення Меленi. В податковiй документацiї останньої третини ХVI ст. вперше поiменно перелiчено платникiв податкiв у селах Київщини. За реєстром 1571 р. зауськими боярами названо 56 осiб iз сiл Дiдковичiв, Ходакiв, Меленiв, Багринiвцiв, Iскоростi (Коростеня), Бiлощичiв, Недашок, Вигова й Скуратiв 4. В 1571 р. в Меленях проживало 5 бояр зауських 5. В Державному архіві Київської області міститься велика кількість документів, які дають можливість стверджувати, що 1570 р. Польський Король Сигізмунд Август дав привілеї Василю Меленевичу Тупачаловському 6. Можливо, саме тоді з’явився і герб роду Меленівських, опис якого зберігся в Державному Архіві Київської області: “Герб Топачь. Во красном поле черное коршуново крыло, с изгибом в правую сторону щита обращенное, у коего нога золотая, на шлеме три страусовых пера” 7. В першiй половинi ХVII ст. в Овручi при канцелярiї працювали Барановськi, Васьковськi, Гаєвськi, Михайловичi-Кончаковськi, Коркошки, Меленевськi 8. Замкова канцелярія відігравала своєрідну роль центру публічного життя конкретної округи. Адже саме тут оформлялися всі майнові угоди; сюди заявляли про пропажу худоби, пошкодження майна чи стихійне лихо. Сюди ж таки, упіймавши, приводили всіх підозрілих (приміром волоцюг) та приносили “на презентацію” все знайдене: від коня до хатнього начиння. У приміщенні канцелярії складали найрізноманітніші присяги; тут же сплачували податки, сварилися, мирилися, домовлялися про шлюб і т.д., і т. ін. Сюди ж таки надходили й урядові розпорядження, повідомлення, що наближаються татари, заклики до військових мобілізацій, законодавчі ухвали сеймів. Одне слово, усі вони проходили через перші руки канцеляристів. Стосовно їх відразу слід застерегти, що тодішній канцелярист – це не чиновник-писарчук. Його основним професійним обов’язком було перетворити усну заяву громадянина, далекого від тонкощів юриспруденції, на офіційний, складений за всіма приписами документ. Тобто, канцелярист щонайменше мусив бути обізнаний з основами нотаріату 9. Обов’язком овруцького боярства була “служба ординська” – супровід великокнязівських послів через Степ до Криму чи кочовищ Перекопської та Ногайської орд. Заушани мусили ставити в поході намети для київського князя, тобто становили щось на зразок його особистої гвардії 10. Що ж міг і чого не міг шляхтич? Перш за все він визнавався вищим за міщанина чи селянина і його слово прирівнювалося, як і присяга до юридичного доказу. Шляхтич, що втік з поля бою, втрачав маєток і “честь”, тобто шляхетське звання. Людина шляхетського звання, замішана в крадіжці, втрачала шляхетське звання. Втрачали “честь” і жінки, які виходили заміж за простих людей та шляхтичі, що, оселившись у містах, віддавалися ганебним для воїна заняттям “руками робити” і “ліктем міряти”. Крім того осілі шляхтичі збиралися на свої з’їзди – сеймики, де вирішували різноманітні справи пов’язані з місцевим життям. Закон твердо гарантував майнові права шляхтича стосовно повного права успадкування й розпорядження власною землею. З 1569 р. шляхетські володіння повністю звільнялися від усіх податків і повинностей, окрім твердо визначеного, установленого за згодою сейму грошового побору 11. Щодо релiгiйного життя у Меленях, то тут повна невизначенiсть. В. Антонович наголошував, що околишнi шляхтичi були православними. Особливо ревниво дотримувалися вони своєї вiри в часи, коли церковна унiя почала поглинати iншi православнi роди, тобто з першої половини ХVII ст. 12. Пороте більш достовірними фактами є те, що меленівці були греко-католиками 13. За актовими книгами можна з впевненiстю вказати, що з 1650 по 1720 рр. в Меленях була побудована церква в iм’я Архiстритига Михаїла 14. 1688 р. Меленiвськi разом з Дiдкiвськими, Вигiвськими, Ходакiвськими, Мошкiвськими, Чопiвськими, Волкiвськими виступили з протестом проти постанови сеймика Київського воєводства, за приписом якої наказано було депутатам вiдправляти своїх представникiв на сейм з клопотанням про передачу шляхтичам маєткiв, якi належали Києво-Печерському монастирю 15. Багато шляхтичiв поступали в духовнi звання; в актових книгах часто зустрiчаються особи, якi носять їхнi прiзвища. Наприклад, монах при Києво-Софiйському соборi – Свиридон Меленiвський, єпископ уніатський Міхал Меленівський 16. Серед жителiв Мелень не вiдчувалося особливої симпатiї до полякiв та католикiв. 1680 р. брати Меленiвськi пiсля охрещення за католицьким обрядом дитини своєї сестри, замiжньої за поляком, кидають немовля на подвiр’я, гукаючи: “Хай не множиться мiж нами собачий лядський народ, хай його пси з’їдять” 17. За метричною книгою у другiй половинi ХVIII ст. у Меленях проживали урожонi шляхтичі Меленiвськi, Каленськi, Чоповськi, Ходакiвськi, Сингаївськi, Марченки, Хвещенки, Романенки, Миколаєнки, Зубовцi, Костюченки, Петренки, Васяновичi-Меленiвськi, Грищенки-Меленiвськi, Стретовичi-Меленiвськi, Iвашкевичi тощо. Найпопулярнiшi iмена – Александр, Андрій, Анна, Галка, Данило, Ігнат, Iоанн, Іосіф, Катерина, Марко, Марина, Мацей, Миколай, Міхал, Оксана, Олена, Павло, Петро, Татяна, Теодор, Томаш, Феодора, Якуб тощо 18. Для юридичного покарання злочинiв шляхтичi часто зверталися за допомогою до польських судово-адмiнiстративних установ. Але чи не чаcтiше функцiонує серед них народний самосуд, вiдомий пiд назвою копного суду. В копних судах на рiвних брали участь шляхтичi, мiщани та селяни. Збирався суд завжди в певних мiсцях. Таких копних центрiв на Київському Полiссi було три. Один з них збирався у Липлянах для сiл, якi знаходилися в межах басейну р. Iршi. Копний суд розглядав справи про крадiжки та грабежi за скаргою однiєї особи чи всього роду, якi вимагали зiбрати копу. Збиралися виборнi вiд кожного поселення, якi входили до складу округу, мав з’явитися i пiдозрюваний, якщо вiн був вiдомий. Вiдмова звинуваченого, свiдка чи копника з’явитися слугувала мотивом для звинувачення й каралася пенею. Пенi пiдлягав i той, хто без поважної причини, з метою особистої помсти збирав би копу. Суд копи проводив розслiдування 19. При недостатностi доказiв звинуваченому пропонувалося очистити себе присягою і тодi на його користь присуджувався штраф з позивача. Вiдмова вiд присяги була рiвнозначна визнанню винуватостi i мала мiсце не раз; клятвовiдступництва полiщуки боялись бiльше покарання. Якщо пiдозрюваний не зiзнавався, не дивлячись на численнi докази i переконанiсть копникiв в його винуватостi, застосовувались допити у виглядi покарання рiзками чи пiджарюванню на вогнi. Покарання полягало у поверненнi позивачу вартостi украденого з пенею, чи в покараннях ганебних, чи в смертнiй карi через повiшання. В серединi ХVIII ст. копнi суди припинили своє iснування 20. В сiмейному вiдношеннi околишньої шляхти зберiгся давнiй древлянський звичай “умыкания жён”. Але частiше шлюби укладалися мирним шляхом. Наречену обдаровували хто чим мiг та хотiв i подароване вважалося її власнiстю. Яка саме частка майна батькiвського належала дочкам, точно сказати важко, але що жiнка мала право спадкування, це не пiдлягає сумнiву. Як наречена могла переселитися у дiм нареченого, так могло бути й навпаки 21. Через шлюбнi зв’язки роди шляхетськi переплiтаються: серед Меленiвських зустрычаємо Дiдкiвських, Білошицьких, Чоповських, Ходаківських тощо. Не дивлячись на здобутi дворянськi привiлеї, жителi околиць не були вiдокремленi вiд основної маси народонаселення тiєю непрохiдною стiною, яка вiддiлялала iншi дворянськi роди. Околичнi шляхтичi часто вступали в дружнi та сiмейнi зв’язки з селянами. Так, наприклад, ми зустрiчаємо в актах Самуїла Меленiвського та його нерідного сина – селянина Грицька Нестеренка, Василя Меленiвського та зятя його селянина Iвана Бобра 22. Проте ще й в наш час можна почути, що не варто одружуватися з жителями нешляхетських сіл, бо вони не хазяї. Меленівці найчастіше одружувалися з чопівками, ходаківками, білошичанками, а старалися оминати шершнівок, стремигородок, злобичанок тощо. Шлюбнi зв’язки були досить мiцними i вказiвки на зраду не зустрiчаються. Розлучення було нескладним. Для здiйснення цього акту достатньо було взаємної згоди чоловiка й дружини та згоди їхнiх батькiв та iнших родичiв. Тодi в присутностi свiдкiв, батько чоловiка подавав руку дружинi, а батько дружини – чоловiку, одруженi вручали один одному акт розлучення i справа була закiнчена 23. Пiсля подiлу Польщi 1793 р. нашi землi увiйшли до складу Росiї i за новим адмiнiстративно-територiальним устроєм належали Радомиcльському повiту Київської губернiї. За архiвними вiдомостями вiд 31 серпня 1828 р. у Меленях було 43 двори 24. Багато це чи мало, важко сказати. Навiть припустивши, що родини ранiше були досить таки численними, не так уже i багато було меленiвцiв у першiй третинi ХIХ ст. Але тут, мабуть, не враховано тих жителів, які селилися на хуторах, що оточували Мелені з усіх боків. Меленiвська шляхта мало чим рiзнилася вiд жителiв навколишнiх сiл. Переважно сама обробляла землю. Поряд iз землеробством займалася скотарством, рибальством, мала численнi бортi, полювала на лiсового звiра. Взувалися меленiвцi у постоли, одяг виготовляли з льону та вовни. За переписом населення 1897 р. у Меленях проживало 3869 чол. Для прикладу у Бородянцi проживало 2706 чол, у Малинi – 4256, у Чоповичах – 6654 25. Меленівці володіли близько 10000 десятин землі. З них община дворян Стретович-Меленiвських – 3191 десятиною, община мiщан Меленiвських-Васяновичiв – 3191 десятиною, община Меленiвських-Грищенкiв – 2612 десятинами, Михайлiвська церква – 40 десятинами, решта земель належали дворянам Меленiвському Леонарду Францовичу та Меленiвському Кирилу, мiщанам Меленiвським-Грищенкам та Мойсiєнку-Меленiвському – 693 десятини 26. Чітко були визначені межi земель, якякими володіли Меленiвські: вiд гирла р. Студьонки в р. Iршу i кута грунтiв маєткiв Шершнiвського, Меленiвського та Чопiвського; серединою р. Iршi до гирла в неї р. Злобичi; звiдти через урочище Сокiлля i Добрий луг, прямо до р. Бiломорки та урочища Двох вiльх; по р. Бiломорцi, де проходить межа мiж Меленiвським та Лiсовським маєтками с. Злобичi; звiдти до Ракового болота, де при дорозi з Бiлощицiв на Меленi кутове з’єднання грунтiв маєткiв Мелень, Злобичiв та Домолочi; вiд Ракового болота до гирла р. Товстої волоки в р. Хотиницьку; з того мiсця р. Хотиницькою до гирла в останню Липовки над якою стоїть червоний камiнь, прямо до болота Купалища; звiдти до Товстої волоки по старiй дорозi; з того мiсця до вершини Смуговини; далi до р. Осла, що витiкає з лiсу Осла i до з’єднання в тому мiсцi грунтiв Меленiвських, Hовакiвських та Стремигородських 27. 1 Археология СССР: Мезолит СССР / АН СССР; Инст. археолог; Отв. ред. тома Л.В.Кольцов. – М.,1989. – С.107. 2 Похилевич Л. И. Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населённых местностях и с подробными картами их. – К.,1887. – С.226. 3 Яковенко Н. М. Українська шляхта з кiнця ХIV до середини ХVIII ст. (Волинь i Центральна Україна). – К.,1993. – С.147–150. 4 Яковенко Н. Україна аристократична. У кн. На переломi: друга половина ХV – перша половина ХVI ст. – К.,1994. – С. 312. 5 Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. – Одесса, 1912. – Т. 1. – С. 6 ДАКО. – Ф. 782. – Оп. 1. – Спр. 7453. – Арк. 10. 7 ДАКО. – Ф. 782. – Оп. 1. – Спр. 7453. – Арк. 10. 8 Яковенко Н. Україна аристократична. У кн. На переломi: друга половина ХV – перша половина ХVI ст. – К.,1994. – С. 316. 9 Яковенко Старожитності. – №9. – 1991. 10 Яковенко. Старожитності. – №5. – 1991. – С.10. 11 Яковенко Старожитності. – №5. – 1991. – С.10. 12 Антонович В. Б. Содержание актов об околичной шляхте // Архив ЮЗР. – Ч. III. – Т. 1. – С. 22. 13 ЦДІА. Ф.127, оп.1010, спр.79, арк.4. 14 Антонович В. Б. Содержание актов об околичной шляхте // Архив ЮЗР. – 1867. – Ч. III. – Т. 1. – С. 28–29. 15 Архив ЮЗР. – Ч. III. – Т. 1. – С.243–244. 16 Архив ЮЗР. – Ч. ІV. – Т. 1. – С. 357, 634. 17 Архив ЮЗР. – Ч. III. – Т. 1. – C. 132. 18 ЦДIА. Ф. 127, оп. 1012, спр. 323, арк. 1–6. 19 Фотинский О. Очерк истории мелкого дворянства Овручско-Житомирского в эпоху Польского режима (ХII–ХVIII вв.) // Волынские епархиальные ведомости. – 1900. – №7. – С. 232. 20 Там само. – С.233. 21 Там само. – С. 231, 233. 234. 22 Антонович В. Б. Содержание актов об околичной шляхте // Архив ЮЗР. – 1867. – Ч. IV. – Т. 1. – С. 42–43. 23 Фотинский О. Очерк истории мелкого дворянства Овручско-Житомирского в эпоху Польского режима (ХII–ХVIII вв.) // Волынские епархиальные ведомости. – 1900. – №7. – С. 234. 24 ЦДIА. Ф.533, оп.3, спр.285, арк.91. 25 Памятная книжка Киевской губернии на 1914 г. – K., 1913. – С. 255–258. 26 Похилевич Л. И. Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населённых местностях и с подробными картами их. – К., 1887. – С. 228–229. 27 ЦДIА. Ф.491, оп.45, спр.176, арк.97. Д О Д А Т О К Меленівські прізвиська Оскільки у Меленях найпоширенішими були три прізвища, то це викликало певну плутанину у стосунках між односельчанами, що призвело до виникнення різноманітних прізвиськ. Деякі з них є дуже давніми, деякі – більш новітніми. Ми пропонуємо перелік основних прізвиськ та їх походження. БАЗЬ. В дитинствi прозивали Василько-Базилько. Як вирiс, то з Базилька став Базь. БАЙДАК. Говорив: “Буду гулять, буду байдикувать. Не буду женицца.” То його й прорзвали Байдаком. БАЛЯР. БАНЬКА. Дід мав гарну пасіку з колод. Вилізе на дерево і чути по всьому лісу: “Степанидо, дай баньку!” Так і прозвали Банькою. (Банька – кулеподібна глиняна посудина для рідких продуктів) БЕДРАК. Маленький був, як бедрик. БЕЙЛИК. БЕЛЬЧАК. Б’ЄЛЕНЬКI. Рано посивiв. Був бiлий, як молоком облитий. БЛИСКУН. Ходив у якихось трепах через якиє було видно п’яту. Казали: “Блискає п’ятою”. БОБ. Багато було дiтей. Всi такi дрiбнi, як боби. БОХАЛ. БОРЩ. БРОВЧУК. БУЛАВКА. Один зх предків пас корів і стругав булавки дерев’яні. БУРЛАКА. БУСЕЛ. Був високим та довгоногим. Цибатий, як бусел. ВIҐУР. ВОВК. ВОРОЧОК. ГАБУЗЬ. ГАБ’ЮК. ГАРАСИМЧУК. ГАРМIДЕР. ГОЛИ. Дiд був повнiстю лисий. ГОНЧАР. ГОЛУБ. ГОЛОВАТЮК. У сiм’ї було п’ять чи бiльше синiв. Один з них – дуже розумний. Батько казав: “У цого голова не для вошей”. Так став Голова, а потiм Головатюк. ГОРЕХ. На бородi виросла бородавка у виглядi горiха. ГОРОПАХА. ГОСУДАР. ГРАБ. ГРЕЧАНИК. ГРИХНО. ГУБАР. ГУСАК. ҐАЛУХА. ҐЕМБА. ҐРЕША. ҐУНДЗЕР. ДЄДИЧ. ДЖЕНЮК. Діда звали Євген, а в селі казали Женя. ДОВГАЛЬ. ДУПЛЯК. ЄШНЯ. ЗАСТАВНЮК. ЗУЛЬ. ЙОВХIМЕЦ. КАБАН. З дитинства був гладким, то так i прозвали. КАНДЛЄЙ. КАЛИТКА. Дуже багатим був. Грошi носив на шиї у мiшечку – калитцi. КАРОЛЬ. КАСIЯН. КАШIН. Як був маленьким, то просив їсти кашу. “Шо ти будеш єсти?” Каже: “Кашку”. Так i став Кашiним. КIРIКОВIЧ. КIРЕЙ. КIШКУН.Колись давно надiляли людей землею. Дiду запропонували стiльки землi, скiльки оббiжить за день. Вiн бiг, а за ним на конях їхали, слiдкували. Бiг, бiг, а крайка розв’язалася i почала тягнутися за ним. “Не бежi, – кажуть йому, – бо вже оно кiшкi з тебе тягнуцца”. Так i став Кiшкуном. КЛИМУК. КЛОК. КНЯЗЬ. КОВАЛЬ. КОВТУН. Баба рiдко розчiсувалася, тому волосся збивалося у ковтуни. Щоб розчесатися, вона ножицями вирiзувала цi ковтуни. КОЗЕЛ. Для нього не було нiяких перепон. Лише однiєю рукою обiпреться i через усе перескочить. “Стрибає, як козел”, – казали. КОЗИР. Носив кашкета з козирком. КОЗИРОК. КОРОБЧУК. Виготовляв коробки. КОС. КОШ. КРЕК. КРIНЧАК. КРУЦ. КСАВЕРЧУК. КУДЕЛЯ. КУДЛЄЙ. КУМНЯК. КУПЕЦ. КУХАР. ЛАНТУХ. ЛАНЬҐЕР. ЛАТКА. ЛЕНЬ. ЛЕПЕЙ. Маленького зросту був i швидко бiгав. “Ото лепенув”, – казали. Так i став Лепеєм. ЛЄСЬКЕВІЧ. ЛИБОНЬ. ЛИСАК. ЛИСИЦА. ЛИТВІН. ЛИТОВЧУК. ЛИШЕЧКА. ЛІХТОРЧУК. Вiд власного iменi Лiхтор (давнє Єлифтерий). ЛЮЦИПЕР. МАЗНИЦА. Пришов у церкву. Чі шось було таке прі йому, чі в шось гразне одєтий був. Батюшка йому і сказав: “Ти б ще й мазницу з собою приньос”. З того часу й став Мазницею. (Мазниця – відро з дьохтем біля воза.) МАКАБЕЙ. МАКОГОН. МАЛАХЕЙ. МАЛИНИЦКI. МАСЯЛ. МАЦЬКОВIЧ. МIХАЛ. Вони з Царуков. Був у них син Михайло. Батько казав на нього: “Мой Мiхалiк”. Був Мiхалiком, а вирiс, то став Мiхалом. (Михайло польською Міхал.) МIРҐАЛ. МIСЬОНЯ. МОКЛЯК. МУРАВЕЙ. Велика родина була. Багато дiтей. У хатi, як у мурашнику. МУХА. Гарно танцював. Навприсядки так танцював, що мало й за землю торкався. Казали, що танцює, як муха лiтає. НАЗИМОК. НЕСТЕРУК. Вiд предка на iм’я Нестор. ОДОД. ОБУХ. ОКУНЬ. ПАНИЧ. ПАРУМЧIК. ПАТАЛАХА. ПАЦАПУРА. ПЕРЕЙМIЦЬКI. П’ЄВЕНЬ. ПIСАР. Грамотним був. До нього приходили, щоб оформити папери. Бувало питають: “Куди йдеш?” “До пiсара”. Так це прiзвисько i закрiпилося. ПОД’ЯЗАНКА. Хотiла вийти замiж за свого двоюрiдного брата, але священник вiдмовився їх обвiнчати. Тодi вони наловили риби на плату i обвiнчалися у Шершнях. Пiсля цього у баби на щоцi з’явилася чирка, яка постiйно гнила. Вони ходила увесь час пiдв’язана хусткою. ПОЛОЗ. ПОСЕСОР. ПРIМАК. ПРЕЗЕС. ПРIГРЕБIЦА. Жили бiля греблi, при греблi. ПРУС. ПУСЬ. Дiда звали Степан, а мати казала на нього Степусь. До сьогоднi ж лишилося Пусь. РАБЧУК. РЕҐА. РЕПIСЬКI. РОСОЛ. САЛЮК. СЕРУН. Ходив i пердiв, не соромлячись. СИДОНЬ. Як народилася дочка, батько пiдкидав її над головою i казав: “Доня си доня”. Така примовка у нього була. СКОП. СЛИЗЮК. Дуже смаркатим був у дитинствi. Казали на нього Слизь, а як вирiс, то став Слизюком. СМОРКО. Дiд був дуже хворобливим. Очi червонi, увесь час сльозилися. Вiн їх постiйно витирав хусточкою. Був схожий на весняного гриба сморчка, ковпака. СОРОКА. СТЕПАНЄЙ. СТIКУН. СУК. Дуже мiцний, сильний рiд. Братів ніхто не міг побороти, побити. Як важко суковате полiно розрубати, так важко було побороти цей рiд. СУПРУН. ТАЛУСЕЙ. ТАНАНЬ. ТОВСТИ. ТОМАШEНЧУК. Вiд предка Томаша. ТРУТЕНЬ. ТУПIЦА. Якось рубали дрова. У нього була тупа сокира. Він казав: “Чiм його рубать, як воно тупiца”. Увесь час так повторював поки хтось не підхватив. ТХОРIК. ФЕЛЮС. ЦАРУК. ЦАХЛУН. Ще маленьким погнав з однолiтками корови пасти. Це було на Паску. На честь свята пастухам дали доброго обiду i по пасочцi. Але вони не догледiли корiв, i тi втiкли у шкоду. Прийшов хазяїн поля i забрав їхнiй обiд. Вони почали просити i плакати, щоб той повернув їм їхне. Один дуже плакав. Хазяїн i сказав: “На, да не цахли!” Так до нього причепилося прiзвисько Цахлун. ЧАУС. ЧЕНЧIК. ЧУБОК. ШАПАР. ШIМОН. ШIНДЕР. ШКАРБАН. Коли йшов, то шаркав ногами. ШКУРАК. Баба була така худа, що тiльки шкiра та кiстки. От i казали, що пiшла шкурка. ШЛЕЮК. Пошив пану такi шлеї для коней дуже добрi. Одного разу конi понесли, а шлеї не порвалися. ШОКАЛ. ЮЗЕЛ. ЯГУСТИК. ЯКУБIНЧУК. Від предка Якуба. (Якуб – це Яків.) ЯНУНIК. ЯХНЮК. Автори статті будуть раді землякам-меленівцям за додаткову інформацію, яка не увійшла до публікації і стане суттєвим доповненням майбутнього повнішого дослідження, присвяченого історії села Мелені. | |
| Просмотров: 1943 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всего комментариев: 0 | |